Вже сім років підряд пластуни Кіровоградської округи влітку таборують в Карпатах.
Цього року мандрівний табір «Sol omnibus lucet»(в перекладі з лат. – «сонце світить для всіх») вирушив від Торунського перевалу на кордоні Івано-Франківської та Закарпатської областей. Потрапити так відразу з міста, потяга і автобуса в таку незайману високогірну місцину, було справжнім дивом. Від одного ковтка гірського повітря і погляду на навколишнє буйство природи відразу зникли запитання типу: «що я тут роблю». Вже перша зупинка на ніч стала випробуванням … красою! Як сказав наш колега Луі; було «б’ютіфул!!!»
До речі, я не обмовилась – з нами мандрував симпатичний французо-голандець, вчитель з Арабських еміратів і уродженець ПАР Луі Леґранж. Саме він став ще одним дивом мандрівки - адже зруйнував усі стереотипи про іноземців як про «балуваних» чи не пристосованих до складних умов. Цей же стоячи на колінах роздував ватру, носив дрова та без жодних проблем пережив спартанське харчування і труднощі самої дороги горами. Як і умови «пластової гри» - відкриття і закриття дня, безапеляційне керівництво коменданта і бунчужного. Тема табору - виховання і проблеми сучасної педагогіки, теж була близька колезі з Арабських еміратів. Тим більше, що цю тему задавав і весь склад учасників, які так чи інакше пов’язаны з педагогікою.
Новаки, а вони на таборі були теж, також не підвели. Навпаки, додавали оптимізму, коли відразу після зупинки, секунду тому ще втомлені, миттєво починали нову гру або з ентузіазмом кидалися воювати з поваленим деревами – розпилюючи їх на дрова для ватри.
Після Торунського перевалу були вершини Магура, Вишківський Ґорґан (1440 м) , потім спуск в урочище Свіча і тривалий перехід вздовж однойменної річки Свіча, в якій купалися і де зустрілися з гадюками і синіми слимаками)). За ці чотири дні ми також зустріли – точніше, побачили здалеку, кількох місцевих мешканців і лиш одного колегу–мандрівника. До речі, усі плани стосовно віртуального зв’язку з іншими нам подібними мешканцями планети, були даремними. Інколи з’являвся Київстар, але настільки рідко і на таких вершинах, що про спілкування з рідними практично не йшлося...
Далі дорога йшла залишками вузькоколійної залізниці, яку просто у нас на очах демонтували місцеві мешканці. Полонина Солотвинка стала «передмовою» до гори Молодої(1723м.). Ця вершина далася нам непросто(схили гори дуже круті, важкопрохідні – вікіпедія). Траверсний підйом у 3 км., під час якого видно тільки наступне підвищення чи поворот, здавався безкінечним. Зате ледь не до сліз тішилися, коли таки опинилися на вершині. «Ми були он там!», - показують тепер на хмари учасники мандрівки.
А от на шматку дороги г.Молода – с.Осмолода – полонина Рущина – г. Сивуля(1836м.) – г. Лопушна( 1772м.) - г. Боревка(1694м.) – с. Гута, було як на Хрещатику. Зустрічали, до речі, в основному іноземців та …івано-франківців. Один представник славного міста Станіслава - Олександр, навіть взяв опіку над нашими новаками і протягом дня підгодовував їх і захоплював розмовами І перші фото з табору теж були його – в одній із соціальних мереж зображення таборовиків з’явилися раніше, ніж ті опинилися вдома.
На цій же частині дороги ближче познайомилися з представниками місцевої флори та фауни – пташка шишкар сідала просто на намети, чорна білка перебігала дорогу, коні на полонинах були не проти познайомитись, а білих грибів одного разу прямо на стежці назбирали стільки, що їли два дні. Ну а про чорницю, від якої час від часу чорніли наші руки, вже й мова не йде – цієї ягоди було вдосталь на кожній зупинці.
Дев’ять днів табору проминули як мить. І скільки б не було кілограмів за плечима, дощів та кілометрів, Карпати знов і знов приваблюватимуть пластунів зі степової України.