Тарас Зень – відомий пластун, який з 2006 по 2008 роки очолював Пласт в Івано-Франківську і донині живе за його принципами. Він один з небагатьох, хто попри складнощі бюрократичної системи робить чимало громадських акцій та втілює в життя здавалось би неймовірні проекти. Він молодий, освічений та відвертий. Не боїться гострих висловлювань та запальних дискусій, адже має, як кажуть, «велике серце», сповнене патріотизму, національного духу та любові до України.
Спеціально для тижневика «Коломийські ВІСТИ» Тарас Зень розповів про своє бачення незалежності та розвитку України. З ним можна погоджуватись, можна критикувати, але найкраще – прочитати і осмислити.
– Тарасе, оскільки зустрічаємося у дні, коли Україна відзначає річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності, відповідно і перше запитання. Як ставишся до цих дат?
– Я чимало чув про прийняття декларації, але чув не про події у Верховній Раді, а про події в пластовому таборі, який проходив на теренах Івано-Франківщини. Коли по радіо оголосили про прийняття декларації, за словами одного з тодішніх організаторів табору Василя Іваночка, учасників табору охопило радісне відчуття піднесення та бажання поділитися важливою для України і українців новиною. Відразу ж під жовто-блакитними знаменами пластуни вирушили в найближче село, співаючи націоналістично-патріотичних пісень. Тобто я сприймаю ці факти саме через призму розповідей, але з іншого боку розумію, що це доволі формальна подія, яка передувала визначному дню в історії Української держави, а саме 24-му серпню – Дню Незалежності України.
- Як сьогодні оцінюєш незалежність з точки зору молодої людини?
- Я порівнюю спогади мого тата чи родичів. Тато належав до «Руху», брав участь у живому ланцюгу до Дня злуки, і я розумію, що тоді це все сприймалось набагато ідеалістичніше, ніж зараз. Тоді люди були сповнені ентузіазму і віри в майбутнє. Нині цього немає і насправді це добре, бо не варто ніколи і нічого ідеалізувати. Приємне відчуття піднесення в більшості випадків змінюється розчаруванням і тоді дуже боляче падати. Щось подібне сталося і з тим поколінням українців, які свого часу були серед перших у боротьбі за незалежність, адже здобуття суверенітету не принесло очікуваних змін та не виправдало сподівань більшості українців. Я за прагматичність, незалежність – це не просто воля та гарні слова, це рутинна робота, яку треба робити щодня. Якщо ти успішний і добре та якісно робиш свою справу, ти вже таким чином розбудовуєш свою державу, тобто не обов’язково бігати з прапором і кричати різні проукраїнські гасла, аби бути справжнім українцем. Патріотизм – це не гасла, це перш за все віддана праця заради майбутнього та прийдешніх поколінь.
– Ти – знаний пластун. Що тобі дав Пласт і чи відіграв він якусь роль у формуванні твого світогляду?
– Пласт дав дуже багато. Перш за все – безцінний досвід. Перші ґулі життєвих проблем я набив саме тут, вперше робив щось через «не можу». Шкільне життя не дає такого вишколу, як Пласт. По суті школа дає знання, а Пласт дає життєву науку. Штучні перешкоди, які є в Пласті, допомагають дітям ставати готовими до щоденного дорослого життя з труднощами та проблемами. Вчишся спілкуванню, комунікації, пізнаєш світ не з книжок чи інтернету, а на дотик. Все, що я сьогодні роблю, роблю під знаменами Пласту, адже саме тут я зріс і сформував свої життєві пріоритети.
– А як сприймають тебе у суспільстві, твої друзі, знайомі?
– Більшість моїх друзів – це пластуни, а ті, хто не в Пласті, вже звикли до моїх випадкових привітань лівою рукою, до того, що я через життєві та й пластові погляди взагалі не вживаю алкоголю. Звичайно, хотілося б, щоб було більше свідомої патріотичної, освіченої молоді, але кожен має право на вибір, і це нормально.
– Демократія внесла свої корективи в розвиток суспільства. Наскільки, на твою думку, сьогодні серед молодого покоління розвинене почуття національної свідомості і патріотизму? Чи багато друзів готові до боротьби за українство?
– Обирати можна коли є великий вибір, якщо ти включаєш телебачення, а там 40 україномовних каналів, дивишся в кіоску – а там 70% якісної української періодики... Тоді так. А зараз ми бачимо абсолютно зворотню картину. У нас в Україні сформована чимала пропозиція російськомовного продукту, і це показник роботи російської влади. Тобто російська влада дуже продумано і класно працює. Якби я був росіянином, то напевне тішився би такою владою, я маю на увазі ставленням до свого, патріотичністю до своєї держави і поширенням її культури, мови і традицій у світ.
– Тарасе, а чого ж бракує нам, аби так само самовіддано любити Україну?
– Виховання з дитинства. Якщо змалечку виховувати дітей на патріотичних засадах, то відповідно отримаємо результат у зрілому віці.
– На твою думку, хто має виховувати?
– Насамперед мали б виховувати і вкладати в дитину любов до своєї країни батьки. Звичайно, не повинні залишатися поза увагою державні установи та громадські організації. Дуже важливу роль у розвитку дитини відіграє телебачення та вже у наш час інтернет, тому й чуємо від педагогів та психологів, наскільки важливо стежити за тим, що дивиться і читає дитина. На жаль, у наш час вихованню у дітей саме патріотизму та національної свідомості приділяють дуже мало уваги, і як на мене, даремно.
– Тарасе, невже ситуація настільки критична? Як вважаєш, з кожним роком в Україні відбувається занепад чи розвиток націоналізму?
– На щастя, є прогрес. Тобто розвиток є, але він дуже повільний, не такий швидкий, як би того хотілося. Наприклад, 2001 року в Києві за власними спогадами в окремих магазинах неадекватно сприймали українську мову, а тепер, якщо починаєш говорити українською, то переходять так само на українську. Я вважаю це прогресом. Зміни є, хоча й відбуваються поволі. Сподіваюся, що темп змін сповна компенсується їх якістю. В майбутнє треба дивитись з оптимізмом і головне – працювати заради результату, а не сидіти, склавши руки, і чекати, що хтось щось за нас зробить.